Чи Вам доводилося бути поруч з людиною, яка постійно за все переживає? Як Ви себе тоді почували? Напружено? Скуто? Спантеличено? Можливо, хотілося піти швидше?

А діти тривожних батьків переживають це постійно. Більшість з них навіть не розуміють, що може бути якось інакше. Відтак змалечку готуються жити в світі з обмеженнями: менше довіряти своєму тілу, рідше ризикувати, гірше відчувати бажання та свою індивідуальність. Наявність тривожності у батьків збільшує ризик розвитку подібних проблем у дитини.

Якщо Ви запитаєте чому так стається, я відповім – коли бачиш розширені зіниці своєї мами та чуєш, з яким хвилюванням в голосі вона говорить про цього песика, цю високу гірку чи цього «недоброзичливого» друга, це не просто зупиняє інтерес – це п-а-р-а-л-і-з-у-є. Такі епізоди, а їх насправді трапляється сотні та тисячі у житті дитини тривожних батьків, знову та знову повідомляють, що:

• світ – небезпечний;

• людям не варто довіряти;

• ніякої спонтанності – плани понад усе!

• все повинно залишатися під контролем, інакше проблем не уникнути;

• безпечніше час проводити з сім’єю, ніж вештатися невідомо де і не відомо з ким;

• краще не пробувати, ніж потім жити з наслідками своїх помилок.

Проблема частково полягає у тому, що не всі батьки критично оцінюють рівень своєї тривоги. Принаймні частина тривожних батьків зовсім не вважають себе тривожними, натомість оцінюють свою поведінку як інстинкт самозбереження, заснований на реальних фактах. Мати, яка на дитячому майданчику застерігає дитину від високих гірок та драбинок, може бути переконана, що в такий спосіб вчить її обережності та оберігає від болючого досвіду. І вона не замислюється над тим, що оберігаючи від неприємностей, забирає у дитини можливість вчитися переживати малі страхи та невдачі (як кажуть психологи, здорову дозу фрустрації). Дідусь, який каже, що дружби не існує і люди хочуть тільки вигоди, вважає, що передає онукові чи онучці важливі уроки життя. І він не розуміє, що при цьому виховує страх стосунків з іншими людьми.

Загалом зрозуміло, що в такій системі координат ти швидко вивчаєш, що в житті потрібно ходити по дуже вузькій стежці, не видаючи зайвих звуків, тому що монстри усюди! Відтак тривожність сильно позначається на якості життя та веде за собою велику кількість обмежень та супутніх проблем з самооцінкою, заздрістю до інших, злістю, ідентичністю, стосунками, довірою…

Тривожність – звідки вона береться ?

Чи тривожні батьки – це завжди причина тривожності дитини? Ні, не завжди, але часто. При цьому досить важко розібратися, що є спадковим, а що набутим.

Якщо Ви колись спостерігали тривожну дитину, то часто біля неї є присутніми тривожні батьки, бабці та дідусі. Може скластися враження, що тривожність передається з покоління в покоління, як колір очей чи форма носа. Щоб відповісти на запитання чи тривожність успадковується, науковці проводять сімейні та близнюкові дослідження. Так от, за результатами огляду таких досліджень, гени пояснюють від 30 до 40% причин виникнення тривожних розладів. Це вважається середнім рівнем впливу генів.  

Вагомий вплив має перинатальний розвиток – стрес та надмірна тривожність матері під час вагітності, особливо на перших двох триместрах, а також її здатність утворювати прив’язаність до, під час та після народження дитини мають загалом вплив на емоційне благополуччя дитини. На це вказують як дослідження вагітних жінок та немовлят, так і численні дослідження тварин.

Розвиток тривожності також багато в чому залежить від впливів середовища, насамперед поведінки батьків. Що цікаво, ця поведінка може проявлятися (1) у реакціях батьків на різні обставини життя, і тоді дитина вивчає її через спостереження та наслідування, (2) у виховних стратегіях, і тоді дитина розвиває чи посилює тривожність внаслідок цих впливів, (3) у тому, як батьки пристосовуються до надмірних тривожних реакцій дитини, і тоді вона стає чинником, який здатен посилювати тривожність дитини та інвалідизувати її. Тобто, як бачимо, на сьогоднішній день описано принаймні три відмінних механізми, як може дитина набувати та посилювати тривожні реакції.

Отже, пояснимо детальніше (1) механізм навчання тривозі через спостереження. Коротко його ще можна назвати: діти бачать – діти переживають. Діти від народження чутливо налаштовані на реакцію батьків, і тому не дивно, якщо майбутній шкільний тест дитини викликає тривогу у батьків, то і у самої дитини він ймовірніше викличе тривогу та бажання його уникнути. Діти остерігаються повзти до «візуального обриву», якщо на обличчі батьків страх, не бавляться зі зміями та павуками, якщо це лякає батьків, не спілкуються з незнайомцями, якщо спостерігають тривожну реакцію батьків. Тривожність передається не лише через поведінку, але і у словах – тривожні матері дають тривожніші пояснення неоднозначних ситуацій і частіше пропонують уникання як спосіб їх вирішення. Так чи інакше, дитина поруч з тривожними батьками частіше за однолітків з менш тривожними батьками, отримує перебільшене відчуття ризику та загрози. Особливо сильний вплив це має на дітей з тривожним темпераментом (вродженою схильністю тривожитися).

Тривожність батьків – це не лише їхня поведінка в неоднозначних ситуаціях, але і (2) ціла система виховних стратегій дитини. Багато тривожних дорослих описують власних батьків як надмірно опікаючих та контролюючих, які майже не заохочували їхню автономію та незалежність. Також тривожні батьки частіше втручаються в справи своїх дітей  та частіше критикують. Таким чином формується стійкий уклад життя, в якому дитині багато чого не можна, її вчать бути пильною, очікувати перебільшено ймовірних неприємностей, уникати життєвих викликів та розплачуватися за власну ініціативу. Це може розвивати тривожність дитини, а також посилювати вже наявні тривожні реакції.

І тут на арені дитячо-батьківських взаємин було помічено ще одну закономірність – (3) батьки тривожних дітей схильні пристосовуватися до симптомів дитини, особливо якщо вони самі тривожні. Їхня поведінка цілком зрозуміла – зробити все, щоб допомогти дитині уникнути чи послабити дистрес, пов’язаний з симптомами тривоги. І тому батьки тривожних дітей будуть спати поруч з дитиною, якщо та боїться темноти, запевнятимуть її 1000 і 1 раз у тому, що все буде добре, якщо дитина у всьому підряд вбачає катастрофу або розмовлятимуть замість неї, якщо та боїться відкрити рота. Але, що часто залишається поза кадром батьківської уваги, і на чому наголошують дослідження – такі реакції не допомагають дитині, а навпаки інвалідизують її!

Який вихід?

Ці та інші «життєві уроки» пояснюють, чому так багато осіб, які росли у тривожних родинах з часом звертаються за психотерапією – тому що десь в глибині душі в них залишається багато інтересу до світу та бажання його дослідити. Ми намагаємося наблизитися до об’єктів свого романтичного інтересу, попри те, що все дитинство нас вчили триматися від чужинців подалі. Ми хочемо доєднатися до змагань на байдарках, попри страх потонути. Ми хочемо проживати кожен день на повну, попри завчену безпорадність та внутрішній голос: «Остерігайся! Небезпека усюди».

Але, якщо не звертатися за професійною допомогою, як ми можемо допомогти собі самі? Ось кілька порад на кожен день:

– Розділяйте великий страх на багато маленьких і долайте їх поступово. Це правда, що ми не можемо вплинути на віддалені наслідки, але ми можемо мати контроль над власними діями та вчинками тут і зараз.

– Хваліть та винагороджуйте себе навіть за найменшу відважну поведінку!

– Проговорюйте свої страхи – перед тим як реалістично оцінити страх важливо назвати – чого саме Ви боїтеся?

– Візьміть собі за правило оцінювати ймовірність тої чи іншої тривожної події. Більшість ірраціональних страхів статистично є досить рідкісними явищами. Так, літаки іноді розбиваються, але ймовірність цього складає 1 на кілька мільйонів випадків. А відтак, чи є сенс забирати в себе нові можливості?

– Вчіться відокремлювати негативний минулий досвід від активних дій тут і зараз!

– Тримайтеся на відстані (фізичній чи психологічній) від людей, які заряджають тривогою, натомість шукайте тих, хто наповнює спокоєм та позитивом.

– Але все ж, якщо страх та тривога погіршують якість вашого життя, є сенс проконсультуватися з фахівцем.

Зрештою, це залежить від Вас, чи триматися за минуле, затамувавши образу на батьків, вертаючись думками до того, а якби могло скластися життя, якщо б мене виховували по-іншому, без зайвої тривоги, чи спробувати створити для себе нові правила за межами ірраціональних страхів. Наші родичі навряд чи зміняться, а от ми самі можемо багато чого робити інакше.

Дитинство та виховання відіграють важливу роль у житті кожної людини, але вони точно повністю не визначають траєкторію всього життя. Звісно, будь-які зміни потребують часу та зусиль, але в той самий час, яка фантастична ідея – кинути виклик своєму обмеженому, негативному та песимістичному стилю мислення! Адже життя – як висока гірка, від якої так застерігала мама – можливо, ти впадеш, але також можливо, що ти з’їдеш затамувавши подих і захочеш повторити це ще раз!