Навіть те, що переживають зараз наші діти, може створити ґрунт для зростання. Природно нам хочеться закрити, захистити дитину від усього складного та болісного. Та наші дії з найщирішої любові можуть надавати підтримку, але не додавати сил. А як додати ще й сил?

1. Допомагаємо повернутись до звичної функціональності. Наше завдання — допомогти дитині у нашому просторі підтримки повернутися як мінімум у той стан, який був до війни, до стресу. 

Регрес, завмирання, гіперактивність, поява страхів чи стан гіперконцентрації — закономірні. Та, коли ми бачимо, що через якийсь час дитина повернулася до звичної вередливості, істерик, або до звичної мудрості та розсудливості, до звичних дій, навичок, реакцій, до звичних страхів або симптомів — це нормально. Це крок назад, після якого будуть кроки вперед.

2. «Прямо зараз дитина стає сильнішою чи стверджується у своїй безпорадності?»— це питання ставимо собі щоразу, коли допомагаємо дитині (в усі часи).

У кожній ситуації ми тренуємо м'язи сили чи страху та безпомічності. Щоб тренувати мʼязи сили, ми не робимо за дитину те, що вона може зробити сама. Наприклад, коли дитина каже: «Я не можу цього зробити», — ми можемо допомогти зробити якусь частину дії, але щось обов'язково залишаємо за нею.

Якщо ми вже в безпеці, можна запитати дитину: «Що ми можемо зараз зробити, щоб почати тренувати м'язи твоєї сили? Хочеш, запропоную…» Все, що дитина вміє робити сама, особливо зараз, стає її силою. 

Для нас зараз дуже важливий досвід перемог. Самооцінка зараз особливо вразлива: важливо відзначати й підтримувати завершення кожної дії, внесок та результат (дитини та свій).

3. Що б не відбувалося — фокусуємось на тому, що дитина (і ми) може зробити. Безпорадність, неможливість проконтролювати хоч щось — травматичні.

Під час страшних подій та ситуацій ми обіймаємо дитину, підтримуємо, втішаємо — але пропонуємо дію. Обіймаючи дитину, тримаючи її на руках, ми можемо запропонувати: «А можеш потримати пляшку води? А порахуй, скільки кроків до виходу. А візьми за лапку свого ведмедика». І фіксуємо це — відзначаємо, нагадуємо: «Ти впорався. Ти знайшов вихід. Ти зміг. Ти подбав. А пам'ятаєш, як ти впорався?»

Це той випадок, коли у мовленні особливо важливим є акцент на дієсловах — ми залишаємо за дитиною можливість бути дієвою. «Тобі було дуже сумно, прикро, страшно, але ти вчинив…»

Алгоритм: що б не відбувалося — ми даємо опору, бачимо, розрізняємо, називаємо, підтримуємо емоції дитини і направляємо її до дій. «Тобі зараз страшно? Це справді страшно (прикро, сумно). А ти можеш мені допомогти? Взяти мене за руку? Здути з мене ворсинку? Подати води…»

4. Дитині, навіть малечі, складно весь час бути «об'єктом». Діти пручаються тому, що ми їх переставляємо, перевозимо з місця на місце. Знайома дитина якось сказала рідним: «Я вам не річ, яку можна просто переставляти». 

Коли ми втрачаємо відчуття контролю, стрес посилюється. Тому важливо намагатись:

• Попереджати дитину заздалегідь. Зараз особливо важливо давати можливість підготуватися до змін.

• Зробити дитину суб'єктом, а не об'єктом — залучити до підготовки, планування, збору речей, маршруту, тримання в руці мапи, спостерігання за дорогою. До чого завгодно, аби дитина могла відчути, що вона може на щось впливати і щось контролювати.

5. Важливо пояснювати дитині, що відбувається з її тілом в момент стресу. Тілесна усвідомленість — це теж внесок у її силу. Розуміти те, що відбувається, вміти собі пояснити — це також взяти під контроль.

Коли дитина зможе пояснити собі те, що відбувається, і зрозуміти, що з нею все гаразд, вона зможе «осідлати» стрес. «Ти почув сигнал тривоги, спітнів, твоє серцебиття стало гучним і частим, у тебе стало частим та поверхневим дихання, ти затремтів — це нормально. Так твоє тіло реагує на стрес. Наш страх зараз на варті нашого життя. Ти здоровий. З тобою все правильно і нормально. Твоє тіло дбає про те, щоб ти був у безпеці. Воно дає тобі сили — тікати, допомагати, діяти».

І, коли дитина вже у безпеці, нагадуємо: «Ти — у безпеці. Твоє тіло і твій розум впорались. Зроби вдих та довгий видих. Тепер твоє тіло може розслабитися та відновлюватися». 

Цих навичок тілесної усвідомленості не вистачає також і багатьом дорослим.

6. Підживлюємо відчуття близькості. Наша лімбічна система великою мірою пов'язана з темою близькості, яка посилює відчуття безпеки. І саме лімбічна система зараз є гіперактивною. 

Проживаючи стрес і травматичний досвід, ми дуже самотні — і діти, й дорослі. А багато дітей зараз суб'єктивно та об'єктивно самотні: довгий час, починаючи з карантину, вони залишались без друзів, без звичних контактів. Дітям важливі діти. Ми, при всьому нашому величезному бажанні, не зможемо замінити друзів. 

Але можемо допомогти їм долати відчуття самотності. Що для цього потрібно:

• Співчуття, можливість спертися і відпочити у нашій розраді. Наше прийняття, називання, допомога в регулюванні емоцій — вкрай важливі, як і тілесне усвідомлення.

• Наші «я з тобою», «я люблю тебе» зараз важливі дітям ще більшою мірою. На жаль, вони частіше на нас ображатимуться. І наша особлива уважність до близькості та емоційної дистанції нині нормальна. Саме зараз вимоги до об'єкта уподобання, до близькості зростають. Близькість та надійність — те, що стає у всі часи опорою, яка допомагає нам відновлюватись і йти вперед.

• «А як ти відчуваєш, що я люблю тебе, що ти мені важливий?» — можна прямо запитувати про це один в одного. І нагадувати собі про те, що ми любимо і нас люблять.

• Сприяти тому, щоб дитина продовжувала або відновлювала контакт з іншими дітьми. Це — внесок у їхні відносини і після війни. 

7. Уникаємо звинувачень. Дитина, навіть найменша, завжди відчуває відповідальність за те, що відбувається в сім'ї. 

Дорослі знають про провину того, хто вижив. А у дітей вона ще посилюється цілком природним егоцентричним сприйняттям життя. «Все пов'язане зі мною. Все відбувається для мене та через мене». Будь ласка, пояснюйте їм те, що відбувається. З акцентом на тому, що ми, діти, близькі не винні — винні вороги. І нам важливо не говорити «Це все через тебе» або «Я заради тебе, а ти…»

Наша доросла відповідальність, яку вони часто на себе беруть, стає вагою, яка може бути їм вже не під силу.

8. Пробуємо нове. Ознака того, що дитина відновлюється, — до неї повертається цікавість, бажання досліджувати. Спробуйте знайти, що можна запропонувати для дослідження у безпечному середовищі. Нове хобі, нові контакти, створення нових страв?

9. Повертаємо зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. Під час стресу ми втрачаємо відчуття хронології. Нам важливо згадувати минуле, давати дитині сумувати за тим, до чого зараз немає доступу, і одночасно продовжувати в сьогоденні те, що було нашими традиціями (прості звички, ритуали), наповнювати доступними діями сьогодення та будувати міст з надій, мрій у майбутнє.

Лінія часу не відчутна для дитини, вона у контакті з теперішнім. Але ця зв'язність часів, яку вона більше відчуває, ніж розуміє, дає їй опору.

Щоб прокласти місток у майбутнє, можна ставити питання, собі і дитині: «А що ми робитимемо далі?», — і тут йдеться про зовсім маленькі дії (поїмо, почитаємо, зробимо фігурку оригамі, поспимо, подивимось мультфільм, помовчимо). Нам зараз дуже важливі дієслова-події.

10. Залишаємося дорослими поруч з дітьми. Коли нам погано, дитина це переживає складніше, ніж коли погано їй самій. Будь ласка, дозволяйте собі піклуватись про себе. Просити про допомогу, відчувати близькість. Це — внесок у стійкість дитини. 

І, звісно, якщо є будь-які гострі стани, з цим мають працювати спеціалісти. 

“Важливо також памʼятати, що все це потребує часу — різного для різних дітей. До війни наша донька була дуже сміливою. У спілкуванні та будь-яких проявах. Після того, що їй довелося пережити в ці місяці, вона, як і багато дітей, почала боятися темряви, висоти, не наважувалась спілкуватися з новими людьми. Її повернення до «звичної функціональності» тривало 2 місяці. Згодом вона сама захотіла знову підніматися у височінь у мотузковому парку (мені було страшно на неї дивитись, коли вона проходила рівень для дорослих, але я була за неї і за нас щаслива). І позавчора вона знов почала вітатись і прощатися з новими знайомими і повертається до звичної цікавості.

Кожній дитині потрібен свій час. І вони точно впораються. І ми їм точно допоможемо”.

Що додати до валізки безпеки та як допомогти дітям знести звуки вибухів.

Якщо в сім’ї дитина з інвалідністю, то екстрені ситуації і навіть перебування вдома під час війни вимагає значно більше витримки і психологічного ресурсу. Проте, це стосується будь-якої ситуації, коли є дитина з інвалідністю чи особливими освітніми потребами. Тож до всіх порад щодо підготовки до надзвичайної ситуації потрібно включити ще кілька пунктів. Зокрема, до тривожної валізки, окрім базових речей має додатися низка інших речей. Ось про що потрібно пам'ятати батькам, які виховують дитину з інвалідністю:

1. Стратегічна аптечка на 3-4 тижні з найбільш необхідними ліками, особливо якщо стан здоров’я вимагає їх регулярного вживання. Якщо ви цього ще не зробили, то варто створити невеличкий стратегічний запас медикаментів, щоб їх вистачило на 3-4 тижні.

2. Спеціальне харчування для дитини, якщо вона має певні особливості харчової поведінки (суміші, пюре тощо);

3. Засоби гігієни для дітей, які мають труднощі з туалетом: памперси, одноразові пелюшки, засоби від пролежнів та опрілостей;

4. Спеціальне обладнання. Якщо є потреба і можливість, під час евакуації варто взяти спеціальні ліжка, ноші, крісла колісні тощо.

Щодо дітей, які мають розлади аутичного спектру та/або психічні порушення розвитку, тут варто якомога заздалегідь підготуватися до ситуацій, коли будуть чутні вибухи або доведеться спускатися у бомбосховища. Батьки, які пережили такий досвід у 2014-2015 роках радять:

1. Збудувати халабуду з ковдр і подушок у куті будинку чи квартири, де стіна є несучою і періодично привчати дитину накриватися та перебувати там по кілька (десятків) хвилин там. Якщо буде надзвичайна ситуація, то потрібно сховатися у таке міні-укриття.

2. Навушники для сенсорно чутливих дітей. Користуйтеся ними і привчайте дитину, якщо цього ще не відбулося.

3. Зберігати спокій. Діти з розладами аутичного спектру ДУЖЕ сильно реагують на настрій, поведінку, слова батьків. Вони все віддзеркалюють. Тому найважливіше – самим бути спокійними, впевненими, не панікувати і не появляти ЖОДНИХ надмірних емоцій. Ви маєте бути такими як завжди.

4. Дотримуйтесь режиму дня. Рутина – дуже важлива! Готуйте їжу, прибирайте, читайте книжки – робіть все, що ви робите кожного дня.

Дякуємо за розробку рекомендацій нашому партнеру Маріанні Онуфрик, керівниці ГО "Соціальна синергія" та "Родина для осіб з інвалідністю".

Консультація для батьків.

Шановні батьки, вашій увазі надається декілька методик по допомозі в боротьбі з дитячими страхами, та як зробити так, щоб страх дитини не зафіксувався в її підсвідомості.

Методи, що допоможуть під час гострого стресу.

1. Метод дихальний: запропонуйте дитині вдихнути, а потім максимально довго та повільно видихати, наче малеча надуває кульку. (Метод допоможе заспокоїтись та переключити увагу).

2. Метод пісні: якщо дитина постійно говорить, налякана, задає багато питань – заспівайте разом з нею веселу пісню, краще патріотичну. Це допоможе переключити її увагу, заспокоїти та надати мужності.

  Але якщо ваша дитина стала замкнена, постійно мовчить, відмовляється спілкуватись – обійміть її та, погойдуючи, заспівайте колискову. В такий метод ви заспокоїте її та допоможете маляті відчути захист. 

3. Під час панічної атаки можна використати «метод п’яти» 

(підходить і для дорослих):

• запропонуйте дитині назвати п’ять кольорів, які вона бачить навкруги;

• відчути п’ять запахів (понюхати куртку, футболку, мамине волосся, повітря тощо);

• доторкнутись до п’яти різних на дотик предметів та описати їх (твердий, шершавий, гладенький, пухкий, чи приємний).

Цей метод допоможе переключити увагу дитини та зняти панічний напад.

4. Метод «Струшу біду». Запропонуйте дитині потрусити ручками, ніжками, голівкою, наче намагається струсити з себе щось, та приговарюючи при цьому чарівні слова:

«Біду струшу, радість та мир оберу».

5. Метод «Порви аркуш». 

В наш складний час деякі малята стають агресивним, не карайте їх за це, адже механізми саморегуляції в них ще не розвинені. Краще запропонуйте дитині розірвати на дрібні шматочки аркуш паперу, якщо паперу немає, можна покидатись одежею, скомкати шарф, або футболку (одежу без замочків, щоб не пошкодитись), та покидатись нею з мамою, або сестричкою чи братиком. 

В такий спосіб дитина отримає змогу виплеснути свій гнів.

Коли гострий стрес знято, щоб страх, викликаний стресом, не зафіксувався в дитячий свідомості, увазі батьків надаються наступні методи.

1. « Спалення страху». Як відомо, людина сприймає світ переважно через очі. Використовуючи цю перевагу, запропонуйте дитині намалювати свій страх, а потім вийдіть на вулицю, покладіть малюнок в залізну емність та спаліть його, щоб дитина побачила, що її страх знищено. Поясніть дитині, що він більше ніколи не зможе її потурбувати. Потім можна, разом з дитиною, дмухнути на попіл і розвіяти «рештки страху» по вітру. 

2.  Метод «Чашка». В цьому методі теж пропонується намалювати свій страх, але тут страх потрапляє у «пастку», під чашку. 

На малюнкові з страхом потрібно намалювати чашку верх дном в такий спосіб, нібито страх опиняється у пастці під чашкою. Запропонуйте дитині розмалювати чашку в один колір. Дитина буде бачити, що під нею знаходиться її страх і нікуди не може вийти, він у пастці. 

Запитайте малечу, що вона хоче зробити з малюнком, або порвати та викинути, або скласти і носити з собою, щоб бачити, що страх у пастці під її контролем.

3.  Метод «Я герой».  Дитина малює себе героєм, після чого ставить ручки на малюнок та проговорює чарівні слова:

«Закликаю сили щастя

Ви прийдіть і поможіть,

Самим сильним і сміливим

Людину цю зробіть».

(слова батьки можуть придумати свої). 

Малюнок можна покласти під подушку чи носити з собою.

Також малюк може намалювати маму, тата, або сестричку чи братика – героєм, «заговорити» та подарувати рідній людині, як оберіг.

Метод «Я герой» надасть дитині сміливості, мужності та віри в себе.

4. Потім намалюйте з дитиною її майбутне, і не скупіться на фантазії.

Дорогі батьки!

МИ все поборемо і з усім справимось. В НАС все вийде!

МИ все зможемо!

Укладач

практичний психолог

ЗДО № 180 м.Харкова 

Щербяк І.А.

Як відволікти дітей від війни – вправи на розслаблення

Допоможіть своїй дитині зняти напругу та тривогу в складний час.

Війна позначається на дітях інакше, як на дорослих. Перебування в укриттях, вимушений переїзд, втрата звичного середовища, друзів, іграшок — ці та інші фактори можуть викликати тривогу та стрес у дітей.

Ви можете допомогти своїй дитині зняти напругу з допомогою простих вправ. Рекомендації опублікували у Центрі громадського здоров’я України.

Квітка та свічка

• Це проста вправа на розслаблення, що сприяє глибокому диханню.

• Уявіть, що у вас в одній руці приємно пахне квітка, а в іншій — запалена свічка.

• Повільно зробіть вдих через ніс, й уявіть, що відчуваєте запах квітки.

• Повільно видихніть через рот, наче задуваєте свічку.

• Повторіть кілька разів.

Пір’їнка і статуя

• Ця вправа допоможе зняти м’язову напругу.

• Уявіть, що ви пір’їнка, що літає в повітрі приблизно десять секунд.

• Раптом ви завмираєте й перетворюєтеся на статую. Не рухайтеся!

• Потім повільно розслабтеся, знову перетворюючись на пір’їнку, що літає в повітрі.

• Повторіть декілька разів. Переконайтеся, що закінчите пір’їнкою в розслабленому стані.

Черепаха

• Ця вправа знімає м’язову напругу.

• Уявіть, що ви черепаха, яка йде на повільну, розслаблену прогулянку.

• Уявіть, ніби раптово почався дощ.

• Щільно згорніться калачиком під панциром десь на десять секунд.

• Уявіть, що знову вийшло сонце, тому можна вилазити з панциря та продовжити розслаблену прогулянку.

• Повторіть кілька разів. Переконайтеся, що завершуєте вправу прогулянкою, щоби ваше тіло розслабилося.