В одному чарівному лісі жили два друга: Вовчик та Лисичка. Кожного дня вони зустрічалися на галявині, грали в ігри, ходили купатися до річки. Та ось одного разу Лисичка вирішила запросити Вовчика до себе в гості. Наступного дня Вовчик, щойно прокинувшись почав збиратися , адже це перший раз коли його запросили. Нарешті зібравшись він вирушив до Лисички. Дуже щасливий і веселий Вовчик постукав у двері. 

- Доброго дня, Лисичко! – радісно сказав Вовчик щойно її побачивши .

- Доброго дня, Вовчику, проходь до моєї кімнати.

Коли Вовчик зайшов до Лисиччиної кімнати, він побачив яка його подружка була охайна, як чисто було в її будиночку, а на столі він побачив одне яблуко, воно було таке  велике, червоне, гарне, ніби казало «з’їж  мене, я найсмачніше яблучко у світі».

- Лисичко, ти пригостиш мене своїм смачненьким яблучком? – спитав Вовчик.

- Що ти! – образилась Лисичка. – Тут тільки одне яблучко, а нас двоє, яблучка вистачить тільки на одного.

Засумував Вовчик, але він був дуже вихований і нічого не сказав Лисичці. Наступного дня друзі знову зустрілися на галявині. Вовчик був дуже веселий, він підійшов до подружки і запросив її в гості до себе.

Рано вранці Лисичка прокинулась, гарно вмиваль, вділа своє найулюбленішу сукню, на хвіт почепила бантик та мершій побігла до друга. На порозі з щирою посмішкою її вже чекав Вовчик. Щойно вони разом ввійшли до кімнати, Лисичка побачила на столі велику грушу, яка красувалась у невеличкому кошику. «Це найгарніша груша, яку я коли-небудь бачила» подумала Лисичка, «Я так хочу її скуштувати, але Вовчик, мабуть, її мені не дасть, адже я не дала йому яблучка». 

Лисичка стояла і дивилася на грушу, мов зачарована.

- Пригощайся грушею, сказав Вовчик.

- А можна? – здивовано запитала подружка. – Але ж вона одна, як ми будемо її ділити?

- Ми не будемо її ділити, пригощайся, я не жадібний.

Лисичці стало так соромно, вона зрозуміла, як невиховано себе поводила, коли пожалкувала яблучко Вовчику. 

Цю пригоду Лисичка пам’ятає і досі, і кожного разу, коли її друг приходить на запрошення, вона пригощає його, і жадібною її тепер не назвеш.  

Запитання для обговорення з дитиною:   

1. Який фрукт пожалкувала Лисичка свому другові?

2. Чи правильно вчинила Лисичка?  

3. Чи правильно вчинив  Вовк ?

4. На кого з героїв казки ти хтів би бути схожим ?

5.  Назви свої улюблені фрукти?        

По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв неходжений, небачений густий ліс. У неходженому, небаченому густому лісі, ген у самісінькій хащі, жила стара ведмедиця. У старої ведмедиці було двоє синів. Коли ведмежата повиростали, вирішили вони піти по світу шукати щастя.

Попервах пішли ведмежата до матері і, як годиться, попрощалися з нею.

Обійняла стара ведмедиця синів і звеліла їм ніколи не розлучатися.

Пообіцяли ведмежата виконати материне веління і в рушили в далеку дорогу.

Спочатку попрямували до узлісся, а звідти — в поле.

Йшли вони, йшли. І день ішли, і другий ішли. Нарешті весь харч вони з’їли. А по дорозі ніякої їжі не можна було дістати.

Понурі, чвалали дорогою ведмежата.

— Ох, братику, до чого ж мені їсти хочеться! — поскаржився менший.

— А мені ще більше! — засмучено похитав головою старший.

Отак вони все йшли та йшли, доки зненацька не натрапили на велику круглу головку сиру. Спершу хотіли поділити її по справедливості, порівну, але не зуміли.

Такі вже пожадливі були: кожне боялося, що йому припаде менше.

Сперечалися вони, лаялися, ричали, коли раптом пі дійшла до них лисиця.

— Про що це ви сперечаєтеся, молодята? — спитала крутійка.

Ведмежата розповіли лисиці про свою біду.

— Та яка ж це біда! — сказала лисиця. — Це не біда! Я поділю вам сир порівну: чи менший, чи старший — мені байдуже.

— Оце добре! — радо вигукнули ведмежата. — Діли!

Лисичка взяла сир і розломила його надвоє. Але стара крутійка розколола головку так, що один шматок був більший.

Ведмежата враз закричали:

— Цей більший!

Лисиця заспокоїла їх:

— Тихше, молодята! І ця біда — не біда. Трошечки терпіння, зараз я все уладнаю.

Вона відкусила добрий шмат від більшого кружальця і проковтнула його.

Тепер більшим став менший шматок.

— І так не однаково! — занепокоїлися ведмежата.

Лисиця подивилася на них докірливо.

— Та чого там!—сказала вона. — Я сама знаю, що роблю!

І вона відкусила від більшого кружальця здоровенний шматок. Тепер більший шматок став меншим.

— І так не однаково! — стривожено вигукнули ведмежата.

— Та не галасуйте!—сказала лисиця, ледве ворушачи язиком, бо ще не встигла проковтнути смачний сир. — Ще трошечки — і буде порівну.

Отак тривав поділ. Ведмежата лише чорними носами поводили туди-сюди, туди-сюди — від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка.

Поки лисиця не наїлась, вона все ділила і ділила.

А на той час, коли обидва шматки стали однаковими, ведмежатам вже й їсти нічого було: якихось дві дрібочки сиру лишилося!

— Ну що ж, — сказала лисиця, — хоч і небагато, зате порівну! Їжте на здоров’я, ведмежата! — засміялася вона і, насмішкувато помахавши хвостом, зникла.

Отаке трапляється з тими, хто буває занадто жадібним.

Запитання для обговорення з дитиною?

- Що по дорозі знайшли ведмежата?

 - Чому вони посварились?

-Хто вирішив допомогти ведмежатам?

Чому навчила лисичка ведмежат?

Викорінюємо егоїзм,

розвиваємо почуття співпереживання (емпатії)

(З книги К. Чуковського "Від 2 до 5" говорять діти)

***

Стара розповіла чотирирічному онукові про страждання Ісуса Христа: прибили Боженьку цвяхами до хреста, а Боженька, незважаючи на цвяхи, воскрес і піднісся.

- Треба було гвинтиками! — поспівчував онук.

***

«Мамо, як мені шкода конячок, що вони не можуть у носі колупати».

***

Жорж розрізав лопаткою дощового хробака навпіл.

- Навіщо ти це зробив?

— Черв'ячку було нудно. Тепер їх два. Їм стало веселіше.

***

Дівчинці чотирьох з половиною років прочитали «Казку про рибалку та рибку».

— Ось дурний старий, — обурилася вона, — просив у рибки то новий будинок, то нове корито. Попросив би одразу нову стару».

Уміння співпереживати близьким і чужим позначається терміном «емпатія», під яким розуміється здатність емоційно відгукуватися на переживання інших людей, розуміти їх думки, почуття, проникати у тому внутрішній світ, роблячи їх частиною своєї особистості.

Як розвинути емоційну сприйнятливість у дітей?

1. Розвитку емпатії в дітей віком дошкільного віку, безумовно, сприяє живопис.

Цей вид мистецтва збагачує життєвий досвід дитини, розвиваючи всю її емоційну сферу. Нехай малюк більше малює, показуйте репродукції картин відомих художників, відвідуйте різні виставки.

2. Створіть сприятливу емоційну обстановку у ній.

Це ключовий момент у формуванні адекватного емоційного сприйняття подій дитиною. Якщо сім'ї прийнято співчувати, підтримувати одне одного, то малюк зможе запозичити таку модель поведінки.

3.Будьте добрим прикладом. 

Виявляйте себе як гідний член суспільства — допомагайте людям, які потрапили в неприємні ситуації, приділяйте увагу оточуючим у разі потреби (поступіться місцем бабусі чи інваліду…). Щоб змінити світ, дійсно іноді краще почати з себе.

4. Дякуйте дитині, коли вона вас підтримує. 

Хваліть його, коли він співчуває оточуючим. Навіть якщо малюк переживає за пташку на вулиці — це вже прояв співчуття, який гідний поваги.

5. Не лайте дитину, якщо вона порушує норми поведінки.

 Найкраще доступно поясніть йому, чому так робити не можна. Покарання та занадто жорстка критика можуть розжарити ситуацію та викликати у малюка протест.

6. Розповідайте про свої переживання, але не скаржтеся. 

Так малюк зрозуміє, що ви довіряєте йому, і сам ділитиметься з вами своїми емоціями. Важливо правильно реагувати на проблеми дитини – підтримуйте її словом, обіймайте. Це стане чудовим прикладом для малюка.

7. Забезпечте якнайбільше тактильного контакту. 

У людей, які в дитинстві були оточені любов'ю у вигляді обіймів, поцілунків, ігор-лоскоталок та інших тактильних відчуттів, вищий рівень окситоцину, а отже більше бажання виявляти увагу до інших. Чим вище рівень окситоцину, тим більше розвинена здатність розпізнавати почуття інших, правильно їх інтерпретувати та давати необхідну емоційну підтримку.

8. Грайте з дитиною у рольові ігри.

Допоможіть йому стати на місце іншої людини в ігровій формі. Щоб дитина краще зрозуміла, як живеться її старенькій бабусі, пограйте в стареньких: запропонуйте пройтися напівзігнутим спираючись на паличку. Це набагато ефективніший спосіб дати дитині відчути себе на місці іншого, ніж порожнє фантазування на тему «Якби ти був старим».

9. Обговорюйте почуття персонажів.

Говоріть з дитиною про те, що вона читає і дивиться. Цікавтеся, що, на його думку, відчувають різні герої у різних ситуаціях. Чому дитина зробила такий висновок? Коригуйте явні помилки, спираючись на свій життєвий досвід. Дослідження показують: діти, яким є з ким обговорити переживання казкових героїв, набагато емпатичніші, ніж ті, які не обговорюють прочитане та побачене.

10. Супроводжуйте моралі згадуванням соціальних правил, а не загроз і залякувань.

Говорячи дитині, що бити інших не можна, безглуздо додавати, що через це ніхто не спілкуватиметься з нею: життя показує, що це неправда. Натомість кажіть: бити інших не можна, бо іншим боляче. Говорячи дитині, що не можна брати чуже, марно вказувати на те, що злодіїв ловлять і відправляють до в'язниці: нерідко злочинці порушують закон безкарно. Натомість кажіть: чужа власність недоторканна. Так ви навчите дитину повагу до прав іншого.

(розвиваємо емпатію)

На дворі був страшенний холод, завірюха крутила, і ніч насовувалась, остатня ніч старого року, саме на Меланки.

             Такої темної та холодної ночі, що добрий хазяїн і собаки не вижене, вбога дівчинка, босоніж, простоволоса, пленталась собі вулицею. На ній, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але ненадовго: вона, бач, узулася у материні старі, та такі великі, що у першому заметі й загубила, перебігаючи вулицю з-під коней.

Один черевик згубила вона таки навіки, а другого ухопив якийсь шибеник-хлопчик.

Отож дівчинка перебирала голими ніжками, що аж посиніли з холоду. У старенькій фартушині несла вона багацько пачок з сірниками, а одну у руці тримала! Поганий день тоді випав: жодного купця, жодного шеляга!

            Бідна! Голодна й холодна тремтіла вона, аж кривилася! Лапастий сніг вкрив їй голову й нападав між біляві, гарнесенькі кучері, що аж до пліч. Та чи до кучерів їй було?

По всіх будинках світилися вікна і сяяли; а дух зі смачних потрав аж на вулиці чувся: то було напередодні Нового року. У дівчинки тільки й гадок було, що про це!

          Сіла вона собі й притулилася у закутку між двома будинками, підгорнувши ніженята під себе: але холод усе знай більше та більше проймав її; а додому ж то вернутись не насмілювалась, бо не продала жодної пачки, не заробила жодної копійчини. Раз — батько  побив її, а подруге —  дома  було теж холодно!

              Жили вони на горищі, і хоч найбільші дірки у стрісі й були заткнуті ганчірками та соломою, проте вітер, не вважаючи, продимав наскрізь.У дівчинки рученята зовсім одубли.

             Господи! Хоча б один сірничок,— може б, він допоміг хоч трохи! Коли б насмілитись хоч одного запалити! Тернула б об стіну й погріла б свої одублі пальченята.

             От вона таки й наважилась витягти одного. Черк! Господи! Як блиснуло, як засяяло! Вона сірник прикрила долонею, і горів він нестотно, як свічечка, а полум’я було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося їй, ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо розкішно. Вогонь так привітно палає і гріє так хороше та тепло! Коли тільки що вона до полум’я захтіла простягти свої ніжки,— як разом полум’я згасло і груба не знать куди ділася: зосталася дівчинка тільки з недогарком сірника у руці!

            От черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, і тамечки, де світ на мур упав, стіна зробилася, як намітка, прозорою: можна було бачити зсередини чисту кімнату.

            Глянула дівчинка… а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою як молоко! На скатертині у цяцькованім полумиску стоїть печена гуска, начиняна яблуками та сливками, а од неї — гарячим та смачним паром так і душить! От, дума, щастя! А тут як плигне гуска з полумиска додолу, а ніж і виделка услід, та прямісенько до дівчини.

            Коли це… погас сірник, і знов усе зникло: зосталася тільки стіна висока та холодна!

От черкнула вона й третім! Зирк,— аж вона сидить уже під ялинкою — чудовою, панською. Ця була більша і далеко краща за ту, що вона торік у багатого крамаря бачила кріз скляні двері.

Господи! Скільки свічок світилося по зелених гілках! Скільки-то висіло вгорі цяцьок та ляльок! І здалося, ніби вони їй всміхаються.

            Але тільки що простягла вона обоє рученят,— а сірник і погас.

Знялися усі свічечки з дерева й полетіли вгору високо- високо. Дивиться — то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася й покинула по собі довгу вогняну стягу.

«Мабуть, хтось умер!» — подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила її щиро, було часто каже: «Коли часом зірка скотиться, то, певно, душа чиясь полинула до Бога!»

Черкнула дівчинка іще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед нього її бабуся з’явилася — з таким ясним обличчям, з таким щирим поглядом.

— Бабусенько! — крикнула дівчинка.— Візьми мене з собою: я знаю, як сірник згасне, то зникнеш ти — як груба мідяна, і гуска печена, й ялинка чудовно-хороша!

            От разом запалила вона усю пачку, бо боялася, щоб бабуся її не кинула. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснішим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осяяні світом, радісно полинули вгору високо-високо — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги — полинули до самого Бога!

Але й другого зимнього ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою,— тільки вже одубла й замерзла.

Зійшло холодне сонце на Новий рік й осяяло дівчинку з її сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, і люди казали: «Певне, погрітись, бідна, хотіла?» Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сяянні полинула вона з старенькою бабусею на нову оселю!

1. Чому дівчин ка боялась повернутися додому?

2. Чому дівчинці було так холодно?

3. Що було б, якщо дівчинку запросили б в гості?

4. Давай придумаємо кінцівку самі?